###Валентин Белькевич: "До "Лаціо" не перейшов через допінг" ###

Багата історія футбольних чемпіонатів Української держави вміщує знакові особистості в кожному ігровому амплуа. Приміром, із-поміж кіперів однозначно вищий над усіма Олександр Шовковський. Серед захисників виокремлюються Олег Лужний і Даріо Срна. У багатогранній когорті нападників найяскравіші - Віктор Леоненко, Сергій Ребров і Андрій Шевченко. Ну а з-поміж півоборонців двоє - Анатолій Тимощук і Валентин Белькевич - залишили по собі особливо рельєфні спогади. На мою думку (я не збираюся нікому її нав’язувати), саме білорус є півзахисником №1…

Реальність сьогодення: чи складно бути тренером?

- Іще наприкінці дев’яностих ви вперше заявили, що по завершенні ігрової кар’єри не просто залишитесь у Києві, а й приймете українське громадянство. Комічний факт: Белькевич Валентин Миколайович отримав наш паспорт 1 квітня 2008 року.

- Ну і що? Не знаю, як хто, проте я не надаю особливої ваги цифрам - не вірю в їхню «магію»… Те, що я став громадянином України у День сміху (чи День дурнів), є простим збігом обставин.

- То я так, «для затравки»… Освоїлися вже у новій ролі наставника? Мабуть, унаслідок зміни амплуа дещо відкоригували сприйняття футболу?

- Справді, почавши працювати з динамівський дублем, став дивитися на речі зі «затіненого» боку. Я добре усвідомив, що навчатися (роль гравця) - одне, а навчати (функція тренера) - зовсім інше.

Азербайджан: не на курорт, а на роботу

- Як виник доволі дивний варіант завершення активних виступів у Азербайджані? Дивний, бо назвати цю країну футбольною важко…

- Просто я хотів і далі грати у футбол, відчував у собі сили для цього.

- А чому цей виток кар’єри був таким коротким?

- Річ у тім, що, як з’ясується згодом, не знав, куди їду. Азербайджан - дуже специфічна держава (вживаю слово «специфічна» без щонайменших негативних відтінків!), не кожен звикне до неї: там панує іслам і пов’язані з цим своєрідні норови, традиції, звичаї… А я вже не в тому віці був, аби перебудовуватися.

І футбол у них теж неординарний. Як здалося мені, для тамтешніх гравців результат гри - явище другорядне. Головне для них - виокремитися на полі, сподобатися публіці, «пофінтити», забити м’яч воротареві поміж ніг тощо… Там футболіст може мати чудовий настрій після програної зустрічі, якщо вона була вдалою конкретно для нього.

Останнім часом, згадуючи ті дві місяці на Закавказзі, схиляюся до думки, що зробив помилку. Треба було завершити виступи у Києві… Тут є ще один важливий момент: виявилося, що в моєму віці витримати два тайми на газоні - це ще не найскладніше, особливо важко стає пережити тренувальні збори.

Україна: символ києводинамівського «Срібного віку»

- Впродовж стартових місяців перебування у столиці України плеймейкер Валентин Белькевич, м’яко кажучи, не вражав публіку. Ба більше: ви майже не з’являлися на полі. Усі без винятку фахівці причини цього вбачають у постаті тодішнього тренера «Динамо» Йожефа Сабо, котрий вас щиро не полюбив. Не відкриєте секрет, якої масті кішка пробігла поміж вами?

- Це - до Йожефа Йожефовича… Можливо, я елементарно не вписувався в його концепції, розуміння футболу. Можливо, на позиції розігрувального він хотів бачити іншого гравця (справою мого переходу займався Григорій Михайлович Суркіс). Не знаю… В будь-якому разі, навіть тоді не жалкував, що опинився в Україні, хоча мав пропозиції від кількох московських клубів.

- Своїм у Києві зуміли стати після повернення Валерія Лобановського. Причому на перших порах Полковник бачив вас на позиції лівого півзахисника. І саме там ви грали на початку 1997-го впродовж розіграшу Кубка Співдружності, зокрема, у легендарному фінальному матчі проти московського «Спартака» (3:2 - на нашу користь), де відзначилися дублем. А це був, по суті, переломний момент вашого становлення у лавах «синьо-білих»… Кілька слів про оптимальне амплуа.

- Ідеально я почувався на місці плеймейкера. Проте Валерій Васильович постійно навчав нас, що хороший футболіст - це універсал. Адже часто трапляються ситуації, коли твій партнер грати не може, тож і треба бути готовим замінити його… Тоді, у січні-лютому 1997 року, основний наш лівий хав Віталій Косовський був, якщо не зраджує пам'ять, травмований, ось я і виконував його функції. Непогано, як мені здається. У тому фіналі зі «Спартаком» я ще й пенальті заробив, реалізований Андрієм Шевченком…

- …а москвич Єгор Титов забив феноменальний м’яч у падінні головою!

- Так… Можу, до слова, згадати, що при Анатолієві Дем’яненку я іноді грав майже опорника. Хоча саме на позиції «під нападниками» мені найзручніше було діяти.

- Упродовж теми: чому Лобановський вирішив зробити фланговим півоборонцем футболіста без високої швидкості? Якось розумні люди пояснили мені, що це - нонсенс.

- Це хто повільний - я? Ну-ну… А ви бачили мої тести по бігу? Отож… Тут має місце візуальний обман: у мене така манера руху, що у спостерігача складається враження, наче я «неквапливо» бігаю. Те ж саме стосується, приміром, Артема Мілевського, який показує чудові швидкісні показники під час тестів… Та все ж, я завжди вмів винести з цього користь: окремі захисники теж вважали мене повільним…

- Наприкінці дев’яностих, коли київське «Динамо» пожинало плоди «Срібного віку» своєї історії, ви були одним із стовпів колективу. Вважається, що на той момент гравців справді світового рівня під орудою Валерія Лобановського назбиралося вісім: окрім вас, до цієї елітної когорти зараховують голкіпера Олександра Шовковського, крайніх захисників Олега Лужного і Каху Каладзе, центральних півоборонців Олександра Хацкевича та Юрія Калитвинцева, плюс форвардів Сергія Реброва й Андрія Шевченка. І знову ж таки, дехто запевняє, що та команда не виграла Кубок чемпіонів через відсутність відповідного рівня виконавців на решті позицій, головним чином у центрі оборони.

- Я так розумію, що цю надзвичайно «мудру» тезу висловив якийсь журналіст? Ну, звісно… Не хочеться когось ображати, проте скажу, що половина спортивних оглядачів - дилетанти. На мою думку, у вас і ваших колег - одне завдання: писати про футбол, постійно пам’ятаючи про свій непрофесіоналізм. Бо професіоналами, фахівцями у грі є її безпосередні учасники - тренери, гравці, судді, окремі функціонери…

Що ж до запитання, то тут варто згадати «Ліверпуль» зразка 2005 року: команда виграла тоді Кубок чемпіонів, маючи, по суті, лише двох гравців «світового рівня» - Стівена Джеррарда й Дітмара Хамана, та це їй чомусь не завадило.

- Виступаючи у футболці з прописною літерою «Д», вам довелося пережити два значних періоди. Про перший - «срібний» - я вже згадав. Давайте поговоримо про другий: він почався з «нульовими», а його уособленням стала неймовірна кількість легіонерів із усіх усюд.

- Мене це мало стосується. Моя справа яка? Грати. А селекційна політика належить до компетенції керівництва. Хоча особисто я не помітив якихось радикальних змін із приходом румунів, сербів, нігерійців: вони завжди були у меншості, тому пристосовувалися до норм і звичок колективу.

- Найперші серйозні ознаки спаду у вашій грі намітилися навесні 2004-го, а вже з осені вони набули незворотних форм. Більшість спеціалістів обґрунтовували регрес віком: мовляв, переступивши рубіж у 30 років, Белькевич вичерпав потенціал. Утім, особисто я був упевнений, що це - надто спрощене пояснення. Посильну «лепту» вніс згадуваний Йожеф Сабо: вкотре ставши динамівським наставником, той по-новому показав свою ірраціональну неприязнь до вас, позбавивши капітанської пов’язки й перевівши у глухий запас. А ви, як мені завжди уявлялося, належали до того типу футболістів, яким життєво необхідно відчувати себе лідерами, усвідомлювати, що вся командна гра залежить від них…

- Знову ж таки, зверніться до Йожефа Йожефовича, він вам краще пояснить. За київське «Динамо» я провів неповні дванадцять сезонів, а в основний склад не пробивався двічі, коли головним тренером був Сабо. З усіма іншими наставниками - Лобановським, Михайличенком, Буряком, Дем’яненком - спільну мову знаходив. Чи не парадокс?

Можу сказати, що, переступивши поріг тридцятиріччя, ніяких особливих змін у своєму організмі не відчув: я почувався у звичній формі. Це наші давні стереотипи: мовляв, після третього десятка футболіст має йти на пенсію.

Білорусь: другий опісля Сергія Алейникова

- 1996 року в російському журналі «Футбол-REVIEW» (десятиліття тому він припинив існування) з’явилася показова стаття мінського спортивного оглядача Петра Саберова, де про вас було написано таке: «/…/ Валик - талантище, каких мало не только в СНГ, но и в Европе. Недаром в бытность его игроком дубля ходили слухи, что у Валентина, мол, не голова, а Дом правительства. Как выяснилось позже, это сравнение льстит совсем не футболисту. Однако речь не об этом. А о том, что парень - изумительнейший распасовщик. Да и забивать умеет неплохо: за четыре года по системе «гол+пас» набрал 92 очка (50+42). А кто подсчитывал, сколько голов не состоялось из-за неумения партнеров нанести решающий удар? Увы, этот талантище с каждым годом засасывается белорусским «болотом» все глубже и глубже. Как следствие (очень хотелось бы ошибиться), сравнение с Платини ему уже, видимо, не светит /…/». Цей фрагмент того матеріалу є чудовим мірилом вашого місця у національному футболі першої половини дев’яностих.

- Не приховуватиму, що популярністю користувався величезною. І «домашній» рівень швидко переріс: взагалі-то я міг залишити Білорусь іще 1994-го, коли була досягнута домовленість із римським «Лаціо» - туди я мав перейти по завершенні осінніх матчів у єврокубках. Але після гри з румунською «Університатею» моя допінг-проба дала позитивний результат, і мені на рік заборонили брати участь у міжнародних змаганнях. Добре, що хоча би дали змогу виступати у нашій першості…

- …за підсумком дебютного розіграшу якої мінська газета «Прессбол» визнала вас, 19-річного, найкращим гравцем. А потім у одному з видань журналіст написав: мовляв, «Валентин Белькевич - футболіст №2 Білорусі після Сергія Алейникова»… Саме з «ореолом» цього вислову ви з’явились у Києві.

- Переконаний: оту фразу було вимовлено кимось для красного слівця: ну як можна нас порівнювати, невже незрозуміло, наскільки відрізняються умови, в яких ми грали?.. Знаєте, сьогодні згадуваний вами «Прессбол» досяг доволі високого фахового рівня передусім тому, що головним редактором цього часопису став мій давній знайомий Дмитро Бєлєнький: він зумів вибудувати редакційну політику таким чином, аби журналісти займалися безпосередньо грою, не вдаючись у «глибокодумні» розмірковування.

Хоча й вони мають чимало недоліків. Ось, до прикладу, ситуація з їхнім референдумом на визначення найкращого білоруського футболіста за підсумком року. Яка там система? Вони опитують півтора десятка капітанів команд, приблизно стільки ж фахівців і… дві-три сотні(!!!) журналістів. Причому вони запрошують до голосування оглядачів районок(!), а також зовсім неспеціалізованих видань, як-от медичних(!!) - та ці люди футбол елементарно не дивляться, за кого ж вони можуть голосувати? Саме тому будь-які порівняння - на зразок того, з Алейниковим (як і будь-які референдуми), я сприймаю з усмішкою і скепсисом.

- А який був рівень тогочасного чемпіонату вашої рідної країни?

- У перші два сезони - дуже пристойний, запевняю вас! Тоді вітчизняні команди складалися переважно з футболістів, які застали чемпіонат СРСР: у вищій лізі, першій, другій. Так, мінське «Динамо» рівних не мало, але було чотири-п’ять колективів - гродненський «Ньоман» (саме так правильно вимовляється назва цього клубу), могильовський «Дніпро», мозирський МПКЦ, «Динамо» з Бреста - які грали на цілком серйозному рівні. Це вже потім, коли білоруські гравці масово хлинули за рубіж, наша першість відчутно деградувала.

- Дуже цікавий момент: ви зі своїм багаторічним другом і партнером Олександром Хацкевичем, хоч і з труднощами, прижились у Києві, ставши легендами «синьо-білих». Натомість інші талановиті білоруси - брати Володимир і Михайло Маковські - так і не заграли в Україні…

- Мабуть, «Динамо» не було їхньою командою. Це ж трапляється дуже часто: в одному клубі гравець на хорошому рахунку, а перейшовши на нове місце роботи, не може знайти себе там… У Лобановського, який побачив у них перспективу, вимоги були незрівнянні з тими, що Маковські мали в Мінську… Може, вони виявилися не готовими до цього. Може, ще якісь фактори втрутилися - мені складно це аналізувати.

Про се, про те

- Не мною помічено, що багато читачів, гортаючи в газеті інтерв’ю зі спортсменом, найбільшу увагу звертають на частину, де той відповідає на низку питань, скажімо так, культурологічного спрямування. Отже, що читає, слухає, дивиться etc. Валентин Белькевич? Іншими словами - окресліть, будь ласка, коло ваших інтересів «поза роботою».

- Моє хобі загальновідоме - більярд. А щодо всього іншого… Читаю нині мало, бо звик проводити час за книгою впродовж зборів. Причому завше надавав перевагу літературі історичного характеру - мені подобається дізнаватися про життя-буття древніх Китаю, Греції, Єгипту, народів Центральної Америки (ацтеків, майя, тольтеків)… Музику слухаю різну, переважно - вітчизняну (маю на увазі як білоруську, так і українську з російською).

- Знаєте, хто такий Девід Боуї?

- Ви думаєте, що у футболістів - три звивини в мозку, що всі ми - обмежені? Звісно, знаю!

- Насправді я не те мав на увазі. Просто хотів сказати, що сьогодні, за моїми спостереженнями, із творчим доробком цієї видатної людини - музиканта, композитора, співака, поета, актора - мало хто ознайомлений. Наприклад, у березні в нього вийшов перший за вісім років студійний альбом, так у наших друкованих ЗМІ з’явилася лише одна рецензія на нього: в газеті «Говорить і показує Україна». Мого авторства.

- А я ознайомлений із його творчістю! Іще мені до душі британська група The Cure, вдома лежать кілька їхніх альбомів. Там дуже специфічний - і за зовнішністю, і за манерою співу - вокаліст, як же його…

- …Роберт Сміт.

- Правильно. Ось і вас вузька спортивна спеціалізація не привела до обмеженості.